МІСЦЕВІ СТИМУЛИ – РЯТІВНИЙ ЧОВЕН ЧИ СОЛОМИНКА ДЛЯ ПОТОПАЮЧИХ?

Link

Share Button

МІСЦЕВІ СТИМУЛИ – РЯТІВНИЙ ЧОВЕН ЧИ СОЛОМИНКА  ДЛЯ ПОТОПАЮЧИХ?

В.Лисак, Л.Діденко, В. Короленко, Б.Чечотка, Л. Ковальчук, В.Борис, Н.Сич (газета МОЗ України “Ваше здоров’я” № 41-42 (1220-1221) від 18.10.2013)

Медичні кадри первинної ланки — наче вода, що витікає крізь пальці, як її не втримуй. За останні десятиліття прозвучало багато ідей, як виставити «греблю» для цього потоку — від примусового розподілу лікарів у сільську місцевість і зобов’язання відпрацювати там впродовж 3 років або ж сплатити витрачені державою кошти на навчання до усвідомлення того, що матеріальне заохочення краще, аніж муштра. Першим кроком такого заохочення стало рішення держави виплатити кожному лікарю, який поїхав працювати у сільську місцевість  щонайменше на 3 роки, «підйомні» у розмірі 5-ти мінімальних зарплат. Ще одним порятунком «кадрового «Титаніка» мала б стати програма місцевих стимулів для медичних працівників, запровадження якої передбачене Національним планом дій. Спочатку такі програми приймали пілотні регіони — місцева влада зобов’язувалася надавати лікарям житло, спеціалізований транспорт, муніципальні надбавки до зарплат, оплачувати послуги мобільного зв’язку, забезпечувати відпочинок тощо (хто на що спромігся). З часом подібну ініціативу було рекомендовано прищепити скрізь, де громада дбає про своє населення і забезпечення регіону лікарськими кадрами. На місцях таку рекомендацію розцінили по-різному. Дехто — як побажання, обов’язкове до виконання, а дехто — як головний біль (де на благі наміри знайти реальні кошти, особливо в дотаційних регіонах?). Чи може вклад «районного масштабу» витягнути охорону здоров’я з кадрової кризи? Поки що на карті країни не з’явилося острівця, на якому місцеві стимули стали справжньою принадою для лікарів. Місцеві «пряники» виявилися не такими вже й солодкими, чи молоді спеціалісти — занадто вередливими?

Докладніше