БОГДАН ГАВРИЛИШИН: ЛЮДИНА, ЯКА ВЧИЛА МРІЯТИ І ДІЯТИ

19 жовтня 2026 року виповнюється 100 років від дня народження Богдана Дмитровича Гаврилишина (1926–2016) – всесвітньо відомого економіста, громадського діяча, мецената, члена Римського клубу, іноземного члена Національної академії наук України, дійсного члена Наукового товариства імені Шевченка. Але для мене і, думаю, для багатьох українців він передусім – Великий Українець.

Людина, яка прожила більшу частину свого життя за межами України, але ніколи не дозволила собі втратити Україну як частину власної ідентичності: “Проживши три чверті свого життя поза межами Батьківщини, я завжди і всюди представлявся: “Богдан Гаврилишин, українець”.

Богдан Дмитрович умів мислити масштабами, які значно перевищували межі конкретної професії чи окремої держави. Він говорив про ефективні суспільства, про політичну свободу, економічний добробут, соціальну справедливість, відповідальність людини і гармонію з природою. Але водночас він постійно повертався до головного – до людини.

“Я не хочу, щоб мене називали економістом”, – говорив він, критикуючи підхід, за якого прогрес держави вимірюють переважно зростанням валового продукту на одну людину. На його переконання, такий підхід має надто багато негативних наслідків, адже людина в економічній системі ризикує перетворитися лише на ресурс, а не залишатися капіталом і найвищою цінністю.

Саме ця думка, на мою думку, є одним із ключів до розуміння його спадщини.

Гаврилишин говорив про державу не тільки як про систему інституцій чи економічних показників. Його цікавило, якою є ця держава для людини. Чи має вона свободу? Чи може забезпечити гідний рівень життя? Чи доступні її громадянам освіта, охорона здоров’я, соціальний захист? Чи здатне суспільство розвиватися, не руйнуючи середовище, в якому воно існує?

Ефективною країною він називав ту, “в якій є повна політична свобода, в якій певний рівень економічного добробуту для всього населення –  є багаті, але немає бідних, є соціальна справедливість у таких сферах, як освіта, охорона здоров’я, пенсії, і є симбіоз з біосферою, з природою і життям, а не їх руйнування”.

Це визначення, сформульоване багато років тому, і сьогодні звучить надзвичайно сучасно.

Особливе місце у його баченні майбутнього займала молодь. Мабуть, одним із найважливіших його внесків було усвідомлення того, що зміни в країні починаються не лише із законів, реформ чи нових інституцій. Вони починаються з людей, які здатні мислити по-новому.

Богдан Гаврилишин фактично вперше зробив ставку на навчання молоді досвіду ефективних країн. Він прагнув, щоб українці побачили інші моделі розвитку, зрозуміли їхню логіку, навчилися працювати в сучасних інституціях і – найголовніше – повірили, що Україна також може стати ефективною державою.

Він часто повторював просту, але надзвичайно важливу думку: все починається з мрії.

Для когось мрія – це абстракція. А для Богдана Гаврилишина вона була початком практичної роботи. Спочатку потрібно уявити країну, якою вона має бути. Потім – сформулювати цінності, на яких вона повинна будуватися. І лише після цього шукати механізми, інституції та людей, здатних цю мрію реалізувати.

Саме тому його вплив на нас далеко не вичерпується його книжками, лекціями чи публічними виступами. Він створював середовище людей, які починали думати про майбутнє країни як про особисту відповідальність.

Мені пощастило відчути цей вплив і на власній професійній траєкторії.

Окремий напрям, на який він звертав свою увагу та який для мене особливо близький, – охорона здоров’я. У створеній Богданом Дмитровичем Декларації відповідальності людини здоров’я згадується двічі. У пункті 2 йдеться про відповідальність людини підтримувати своє здоров’я у якнайкращому стані, щоб не обтяжувати суспільство витратами на лікування. А пункт 11 говорить уже про відповідальність перед суспільством – допомагати йому бути ефективним у наданні таких послуг, як початкова освіта, охорона здоров’я та соціальні послуги.

У цих двох положеннях фактично закладена ціла філософія громадського здоров’я: адже здоров’я є одночасно особистою цінністю і суспільним ресурсом, а відповідальність за нього є спільною – людини, професійної спільноти і держави.

Я неодноразово зустрічав Богдана Дмитровича на заходах для проактивної молоді, але особливо важливо згадати один проєкт 2015-2016 років. Тоді я взяв участь у «Школі ефективного урядування: адвокасі», партнером якої був Фонд Богдана Гаврилишина, а сам Богдан Дмитрович був почесним гостем. Навчаючись у цій Школі, підготував адвокасі-проєкт “Створення в Україні засад для створення сфери громадського здоров’я”.

Це був час, коли в Україні лише формувалося нове розуміння громадського здоров’я як цілісної системи, орієнтованої передусім на профілактику, збереження здоров’я населення та зниження захворюваності, інвалідності й передчасної смертності.

У рамках цього проєкту вдалося проадвокувати проведення 22 квітня 2016 року круглого столу “Про розвиток системи громадського здоров’я в Україні” у Комітеті Верховної Ради України з питань охорони здоров’я. У заході взяли участь політики, державні службовці, вчені, громадські діячі – всього 152 учасники. За результатами круглого столу було схвалено резолюцію, в якій наголошувалося на необхідності законодавчих змін, спрямованих на створення системи громадського здоров’я в Україні. Зрештою, після тривалої міжсекторальної роботи багатьох експертів був внесений до парламенту і зрештою прийнятий Верховною Радою України у 2022 році фундаментальний закон ”Про систему громадського здоров’я”.

А тоді я ще не міг знати, що через кілька місяців Богдана Дмитровича не стане. Але сьогодні, через десять років після його відходу за обрій, я дедалі більше розумію символічність тієї зустрічі з його ідеями.

Він залишив нам не готову інструкцію, як побудувати Україну, а дещо набагато важливіше – свій спосіб мислення: не боятися мріяти масштабно, дивитися на світ не як на набір проблем, а як на джерело досвіду, вчитися у тих країн, яким вдалося створити ефективні суспільства. Розуміти, що держава існує не заради самої себе, а заради людини, і пам’ятати, що відповідальність за майбутнє не можна повністю перекласти на когось іншого.

Дякую Всевишньому за те, що ця Людина торкнулася і моєї долі.

Для мене Богдан Гаврилишин – це не лише сторінка нашої історії. Це людина, з якою пов’язаний потужний моральний орієнтир. І, мабуть, саме тому його слова “Богдан Гаврилишин, українець” сьогодні варто сприймати не просто як відповідь на запитання: хто ти? Це відповідь на інше запитання: за що ти відповідаєш?

Він відповів на нього усім своїм життям.

А нам залишив мрію про Україну – вільну, ефективну, соціально справедливу, здорову, відповідальну і людяну. Переконаний, що саме таку мрію відстоюють зараз наші Захисники на фронті повномасштабної російсько-української війни.

І наше завдання – зробити так, щоб ця мрія стала реальністю.

Бо все починається з мрії.

Короленко Володимир Васильович, доктор медичних наук, професор, Заслужений працівник охорони здоров’я України, член НТШ, в.о. Голови Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками (2025-2026)